ПРОСПЕКТ ГАГАРІНА У М. ОДЕСА ПЕРЕЙМЕНОВАНО НА ПРОСПЕКТ ЛЕСІ УКРАЇНКИ
Леся Українка (справжнє ім’я – Лариса Петрівна Косач, у шлюбі Косач-Квітка) українська письменниця, перекладачка, культурна діячка, співзасновниця літературного гуртка «Плеяда» та групи Українська соціал-демократія. У сучасній українській традиції входить до переліку найвідоміших жінок давньої та сучасної України.
Народилась 13 (25) лютого 1871 року в Новограді-Волинському в родині дійсного статського радника, мецената, члена «Старої громади» Петра Косача та Ольги Драгоманової-Косач (письменниці Олени Пчілки). Батько і мати Лесі походили зі шляхти: Петро Косач – із заможного українсько-козацького шляхетства, яке мало власний герб і після ліквідації, а Олена Пчілка – із роду Драгоманових, що належав до козацької старшини.
Через туберкульоз кісток, який діагностували в десятилітньому віці, Леся тривалий час була прикутою до ліжка. Попри це, вона досконало вивчила з десяток мов, серед яких були французька, німецька, англійська, італійська, польська, болгарська, а також латина і грецька. В Єгипті почала вчити іспанську. Перекладала Байрона, Шекспіра, Гоголя, Міцкевича, Гейне, Гюго, Гомера. У 19 років написала для сестер підручник «Стародавня історія східних народів».
Леся Українка писала в жанрах поезії, лірики, епосу, драми, прози, публіцистики, розвинула жанр драматичної поеми в українській літературі. Працювала в галузі фольклористики (наспівала 220 народних мелодій) і активно долучалася до процесів національного відродження.
Разом з Оленою Пчілкою, Наталею Кобринською, Ольгою Кобилянською та іншими письменницями мала величезний вплив на розвиток феміністичної течії в українській літературі.
Серед мистецької спадщини – збірки поезій «На крилах пісень» (1893), «Думи і мрії» (1899), «Відгуки» (1902), поеми «Давня казка» (1893), «Одно слово» (1903), драми-поеми «Кассандра» (1901-1907), «В катакомбах» (1905), «Лісова пісня» (1911), «Камінний господар» (1912), «Бояриня» (1913).
Через потребу постійного лікування Леся Українка об’їздила всю Європу, довгий час жила в Італії та Єгипті, три роки прожила в Криму, в Ялті, прекрасно розбиралася в європейському мистецтві, просувала європейські тенденції в українську культуру, стала однією з провісників модернізму в українській літературі.
Друкувалася на сторінках започаткованого в 1887 році жіночого альманаху «Перший вінок», біля витоків якого стояли Наталя Кобринська та Олена Пчілка. Підтримувала емансипацію та жіночі рухи, які виступали за більші можливості для жіночої самореалізації. Іван Франко назвав Лесю Українку «єдиним мужчиною в нашому письменстві».
У 1888 році разом з братом Михайлом стала співорганізатором літературного гуртка української молоді «Плеяда».
Цього ж року Леся вперше побачила Одесу, яку згодом відвідала понад 20 разів. Місто вразило 17-літню дівчину – «гамірне, багатолюдне, зі своїм швидким ритмом життя, своєрідною південною екзотикою. Вражали люди, яких бачила: статечні слов’яни, зі своєрідною мовою, не схожою до тієї, яку знала Леся, педантичні німці, галасливі й темпераментні південні люди – чи, то греки, чи італійці, чи молдовани…», – писала вона. «Найбільша краса Одеси, головна її оздоба – це море. Синьо-зелене і безмежне, воно відкривається з багатьох вулиць і майданів…».
Враження юної Лесі відгукнулись поетичними рядками, які увійшли до циклу «Подорож до моря», написаного у формі мандрівки, що складається з дев’яти розділів, п’ять з яких (V-IX) – про Одесу й приморський край. Вперше цей цикл був надрукований у збірці «На крилах пісень» в 1893 році з посвятою сім’ї відомого одеського літературознавця, бібліографа, критика і фольклориста Михайла Федоровича Комарова, яка мала дружні стосунки з родиною Косачів.
Серед одеських адрес Лесі Українки – будинок Комарових за адресою: вул.Святослава Караванського (раніше – Жуковського), 27; втрачений нині будинок Трандафилова на вулиці Кіри Муратовій (Гулевій); приватна дача Д.І.Діалегмено на нинішній Хаджибейській дорозі, 487 (раніше – 268), с. Шабо та с.Дмитрівка на Одещині та інші.
Останні роки поетеса прожила в Єгипті та різних містах Грузії, куди переводили по службі її чоловіка, Климента Квітку. Померла 19 липня (1 серпня) 1913 року в грузинському селищі Сурамі – виснажені хворобою. Похована у Києві на Байковому кладовищі біля батька та брата Михайла. До кладовища труну з тілом Лесі Українки несли шестеро жінок.
Все її життя було боротьбою: з хворобою, із суспільними догмами, за право бути українкою, мати власну думку, жити своїм розумом, не бути ні від кого залежною.
