ВУЛИЦЮ КОБЛЕВСЬКУ В М. ОДЕСА ПЕРЕЙМЕНОВАНО НА ВУЛИЦЮ ПАВЛА ЗЕЛЕНОГО
ЗЕЛЕНИЙ Павло Олександрович (1839-15.08.1912) – український політик часів російської імперії, громадський діяч, письменник, одеський міський голова у період 1897-1905 років.
Від другої половини 1870-х років – власник друкарні в Одесі, редактор-видавець газети «Одесскій вѣстникъ», до співпраці в якій залучив М.Драгоманова, С.Подолинського, О.Кониського, М.Павлика, Л.Глібова, М.Старицького, Є.Борисова та інших, надавши часопису виразного українознавчого змісту.
На посаді міського голови Одеси був захисником гласності і другом преси, багато зробив у галузі народної освіти, влаштовував міські школи, читальні. Він прийняв рішення щодо побудови нової міської лікарні, опікувався санітарним станом міста та продуктів харчування. Важливим було прийняття міською думою 1902 року пропозиції Зеленого про виділення із міської лікарні 200 ліжок для потреб університетських клінік і про виділення коштів клінікам на будівництво та обладнання.
Він також опікувався Одеським товариством історії і старожитностей, дійсним членом якого був обраний 22 січня 1899 року. Бібліотеку цього товариства він поповнив багатьма цікавими виданнями та рукописними матеріалами.
В середині квітня 1905 року Зелений взяв участь у закладанні нової будівлі публічної бібліотеки (нині Одеська національна наукова бібліотека). Переглядаючи звіти міської бібліотеки кінця XIX-початку XX століть, щораз зустрічаєш його прізвище серед тих, хто дарував бібліотеці «публічні» книги, мистецькі твори, рукописи. Лише 1904 року він передав 647 томів різних книг, серед яких дуже багато вельми рідкісних і цінних творів різними мовами.
Павло Олександрович першим на посаді міського голови взявся за адвокацію української мови – мови більшості населення Одеси, яку десятиліттями пригнічував царський режим. Ще в кінці 1903 року Зелений провів рішення міської думи та домігся відповідного дозволу Міністерства внутрішніх справ щодо створення у передмісті школи імені Івана Котляревського. Бо «Одесса, основа которой составляетъ элементъ украинский, обязана почтить память своего поэта».
У грудні 1904 року Зелений виступив у міській думі із рефератом щодо покращення якості освіти в місті та околицях. Реферат буквально містив наступні тези міського голови Одеси: «Несмотря на разноплеменность г. Одессы, какъ крупного портоваго города, кореннымъ населеніемъ въ ней являются все же малоросы. Даже по даннымъ офиціальной статистики, роднымъ языкомъ является малоросійський для 50 тыс. жителей Одессы, при чемъ все население пригородовъ сплошь состоитъ изъ малороссовъ».
Зелений публічно запропонував скасувати таємний царський Емський указ 1876 року та розпорядження 1863, 1876 і 1881 років. Він вважав, що всю освіту в українських громадах слід вести українською мовою, а українські книжки потрібно допустити в шкільні і народні бібліотеки. На подібний вчинок не відважився тоді жоден інший міський голова. Він також публічно виступав за скасування утисків штучно створених для української преси. Проадвокатував виділення міською думою Одеси 500 рублів – значну суму на ті часи – для пам’ятника Шевченку.
За дозволом Зеленого в Одесі 23 листопада 1905 року відбувся перший в російській імперії велелюдний український мітинг, учасники якого зажадали повернути Україні відібрані в неї російськими царями вольності.
Через кілька місяців після його публічного реферату на захист української мови міська дума обрала нового голову міста.
Але Зелений був послідовним у своїх переконаннях. На початку 1906 року він разом із Іваном Луценком та членом місцевого окружного суду Сергієм Шелухіним – відомим правником та майбутнім міністром юстиції УНР стає співзасновником «Просвіти» в Одесі – одного з найкрупніших у підросійській Україні. Зелений підтримував усі заходи товариства, допомагав влаштовувати літературно-мистецькі вечори й читання.
Похований громадський діяч на Першому Християнському цвинтарі. У 1937 році цвинтар було зруйновано, а на його місці відкрито «Парк Ілліча» з розважальними атракціонами; частину території цвинтаря було передано місцевому зоопарку.
Нині достеменно відомо лише про деякі перепоховання зі старого цвинтаря, а дані про перепоховання П. Зеленого відсутні.
