18 травня 2024 року на Західному Одеському кладовищі, біля місця куди у 2011 році було перепоховано тіла 1086 жителів Одещини, розстріляних НКВС у 1937-1938 роках і таємно захоронених на 6-му кілометрі Овідіопольської дороги, було проведено меморіальний захід, присвячений вшануванню пам’яті жертв політичних репресій

У заході взяли участь представники органів влади, духовенства та громадських організацій міста. Поклавши квіти до могили, присутні схилили голови у хвилині мовчання за всіма жертвами радянської влади та мучениками новітньої російсько-української війни.

“30 липня 1937 року голова НКВС Микола Єжов видав Наказ, згідно з яким слід було арештовувати “куркулів, кримінальників та інших шкідливих елементів” і карати їх (в залежності від тяжкості скоєного) за двома категоріями: перша – розстріл, друга – тюремний термін до десяти років, – розповіла керівник програми “Одеський мартиролог”, голова регіональної комісії з реабілітації при Одеській обласній державній адміністрації Лідія Ковальчук. – За спущеним “зверху” планом Одеська область зобов’язана була в 1937 році затримати чотири з половиною тисячі “ворогів народу”, з них тисячу – за першою категорією. У відділах НКВС розгорнулося справжнє “соцзмагання”. В результаті чекісти навіть направили лист Єжову з проханням збільшити план по арештах на півтори тисячі осіб…”

Священниками Православної Церкви України, Української греко-католицької Церкви, Римсько-католицької Церкви в Україні було проведено спільну жалобну поминальну панахиду за жертвами політичних репресій.

Завтра – 19 травня 2024 року о 10.00 меморіальний захід відбудеться й на ІІ Християнському цвинтарі (Люстдорфська дорога, 6) Одеси.

Нагадаю, що День пам’яті жертв політичних репресій – щорічний національний пам’ятний день в Україні, встановлений Указом Президента від 21 травня 2007 року з метою привернення уваги суспільства до трагічних подій в історії України, викликаних насильницьким впровадженням комуністичної ідеології, відродження національної пам’яті, утвердження нетерпимості до будь-яких проявів насильства проти людства.

Точну кількість жертв тоталітарного режиму досі визначити неможливо. Деякі фахівці вважають, що за період від початку 20-х і до кінця 80-х років ХХ століття, тобто за час правління більшовицько-комуністичного режиму, в Україні було заарештовано майже 1,5 мільйона осіб. Значну частину засуджених було розстріляно, інші пройшли тюрми, заслання, вислання, каторгу, табори, примусово перебували в психіатричних закладах. Терор і репресії зачепили майже всі верстви українського населення: науковців, політиків, військових, священиків, представників культури, селянство.

Особливо жорстокі репресії чинились сталінським режимом та його провідниками в Україні у 30-х роках. Зокрема, в 1937-1938 роках в Україні за неповними даними було засуджено 197617 осіб, з них до страти – 122237 громадян.

Репресіям підлягали й члени сімей “ворогів народу”. Зокрема, дружин засуджували на термін від трьох до восьми років таборів. Рішення зазвичай виносила “трійка”: начальник відділу НКВС, прокурор і партійний секретар. Кожного четвертого засуджували до смертної кари.

Впродовж десятків років радянська влада ретельно приховувала сліди своїх злочинів: на місцях поховань зводилися режимні об’єкти КДБ, землю заливали бетоном, місцевість розрівнювали бульдозерами й висаджували дерева. Зокрема, у Хмельницькому на такому місці збудовано Центральний універмаг, у Вінниці — парк культури і відпочинку.

Один із трагічних символів тієї доби є київська Биківня, де за даними науковців поховано близько (тільки вдумайтесь!!!) 100 тисяч репресованих комуністичною владою.

Під Одесою також було таке місце – ділянка на 6-му кілометрі Овідіопольської дороги, де покояться ті, кого в одеському НКВД засудили до розстрілу.

Перша інформація про поховання була оприлюднена румунськими окупантами у 1943 році за результатами роботи спеціальної комісії. Місце показали самі одесити, які заявили, що до війни сюди звозили засуджених «трійкою» до смертної кари.

6 серпня 1943 року комісія, яку очолив Александру Біркле – медичний експерт міністерства юстиції Румунії, професор Інституту судової медицини та кримінології в Бухаресті (який згодом займався й ексгумацією поляків, убитих комуністами в Катині та був членом міжнародної комісії експертів, які розслідували Вінницькі розстріли НКВС), представила «Попередній медико-правовий звіт про розслідування в Татарці».

Згідно з архівними документами дослідники виявили 42 братські могили та ознаки ще двох десятків поховань. У кожній могилі виявили приблизно вісім десятків тіл різного ступеня збереження. Всього – приблизно 3500 осіб, при цьому загальну кількість похованих комісія оцінила в понад п’ять тисяч.

За висновками експертів:

• смерть всіх цих людей наступила 3,5-5 років від моменту ексгумації (тобто у 1937-1939 році);
• причиною смерті були постріли у задню частину черепа і лише в окремих випадках – у потилицю;
• розстріл вівся з військового револьвера, що мав кулі з металевою гільзою калібру 7 мм, та зі ствольного револьвера із свинцевими кулями калібру 5,5 мм;
• зброя знаходилася у безпосередній близькості;
• криміналістичні дослідження показали, що термін перебування трупів у ямах становив 3,5-5 років;
• процес гниття затримався через велику кількість трупів, похованих разом;
• з 486 обстежених трупів усіх було знайдено зі зв’язаними за спиною руками, за винятком одного, для якого не було знайдено жодної зв’язки, але від неї було видно сліди на руках;
• із загальної кількості розслідуваних трупів 7 були жінками та 479 чоловіками, один з яких виявися солдатом у військовій формі;
• 43 трупи мали документи, які засвідчували їх особи (виписки зі звітів про їх арешти), що дозволило їх впізнати;
• з 486 були перепоховані 385, ще 31 – не поховані;
• вік: 20-30 років – 60, 30-40 р. – 189, 40-50 р. – 186, старше – 81;
• усі ідентифіковані були мешканцями УРСР.

Радянська влада вперто замовчувала інформацію про ці події.

Лише 5 січня 1989 року вийшла постанова ЦК КПС, а 16 січня 1989 року Указ Президії Верховної Ради СРСР «Про додаткові заходи по відновленню справедливості щодо жертв репресій, що мали місце в період 30-40-х і початку 50-х років» стало можливим отримання хоч якоїсь інформації.

На початку 1990 року газета «Чорноморська комуна» оприлюднила інформацію про масове поховання в цьому місці.

Активістам громадської організації «Одеський Меморіал» вдалося ознайомитися з декількома тисячами справ, які надав архів СБУ, де були акти про приведення у виконання смертних вироків за 1938 рік. Вони склали своєрідний мартиролог з прізвищами та датою народження розстріляних в стінах НКВС.

Протягом 2007 року після численних звернень «Одеського Меморіалу» до міжвідомчої урядової комісії з виконання державної комплексної програми пошуку і впорядкування захоронень жертв війни та політичних репресій, нарешті почалися розкопки на 6-му км Овідіопольської дороги.

У травні 2007 року до Одеси прибула бригада співробітників Севастопольського спецпідприємства, якій вдалося відшукати одну з багатьох братських могил. Її розчистили тільки до першого шару, в ньому знайшли останки 22 осіб. На цьому роботи завершилися, оскільки закінчилося фінансування.

Розпорядженням Одеського міського голови №681-01р від 10 липня 2007 року створено комісію з організації перепоховання останків жертв політичних репресій, яких знайдено в районі 6-го кілометра Овідіопольської дороги.

У 2008 році, коли відновилося фінансування, їх пошук продовжили співробітники Севастопольського спецпідприємства.

Згідно з даними державної комісії Кабміну з увічнення жертв війни та політичних репресій, всього в цій братській могилі знайшли вічний спокій майже шість тисяч розстріляних жителів Одеси і області.

Ось, один з типових випадків – діти директора сільської школи Анни Арсенич разом з друзями на шкільному горищі знайшли старі журнали у яких мова йшла про Троцького і принесли їх до школи… Через кілька днів директора школи відвіз “воронок”. 20 квітня 1938 року “трійка” за “націоналістичну, терористичну, повстанську, шпигунську, диверсійну, троцькістську, шкідницьку, фашистську діяльність” засудила її до розстрілу, який 7 травня того ж року було виконано.

З книги “Одеський мартиролог” можна дізнатись, що та травнева ніч стала останньою не тільки для Анни Арсенич, але і ще для 55 інших осіб. Відомо і прізвище ката – Іванов, в 1938 році він працював комендантом одеського облуправління НКВС. Пострілами в потилицю він приводив вироки у виконання. Його “рекорд” – 140 осіб за ніч.

У 1963 році Арсенич було реабілітовано.

Вічна пам’ять всім невинно убієнним…